Медсестра 95-ої бригади розповіла про будні бойового медика
Не кожен готовий до війни, але важливо чи зможеш ти перебороти страх або розгубленість, щоб стати бойовою одиницею! Ця історія про юну дівчину, яка попри всі «але» стала в стрій і разом із Житомирськими десантниками наближає Перемогу. Про це повідомляє Служба зв'язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України.
«Коли вперше побачила пораненого, то на секунду впала в ступор. Я працювала медсестрою в цивільному житті, але до цього не бачила нічого подібного. Для мене та секунда тривала довго – так, мені було страшно, але я подумала, навіщо я тут, якщо від мене ніякої користі не буде! Більше такого зі мною не траплялося, ні на мить більше не дозволяла собі такого», – згадує Андріана про свій перший виїзд за пораненим.
Тернополянка працює фельдшером у медичній роті 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, їй лише 21 рік, проте вона вже майже рік на війні та рятує українських воїнів.
Однак, щоб потрапити в армію, Андріана понад 10 разів ходила у військкомат.
«Коли почалася повномасштабна війна, я вирішила, що маю бути тут, щоб бути корисною. Батьки мої слова про роботу на фронті сприйняли не надто серйозно. Напевно, вирішили, що я «перегорю» цією думкою, заспокоюсь. Але військкомат був буквально навпроти лікарні, де я працювала. Тож я туди ходила, як до себе до дому – прийду і запитую чи є місце для мене в якомусь підрозділі, а мені посміхаються, мовляв, тобі 20 років, яка війна!», – розповідає Андріана.
Але дівчина була не з тих, хто легко здається. Зрештою вона почала заповнювати анкети, щоб потрапити у добровольчі підрозділи.
«Так мене запросили у Перший Добровольчий Медичний Шпиталь і одразу запропонували поїхати на ротацію на місяць. Перший мій виїзд збігся зі звільненням Харківщини, – розповідає фельдшерка медроти. – Батькам сказала, що буду допомагати в госпіталі в Києві, але коли вже почалися бої за Балаклію, Куп’янськ вирішила повідомити де я саме знаходжусь. Мама одразу в сльози, батько в шоці, але їм зрештою довелося змиритися з моїм рішенням, тепер вони мене підтримують».
Як згадує медичка, перші виїзди Андріани були під потужними обстрілами і перші поранені були дуже важкими.
«Ми також декілька разів розгортали стабілізаційний пункт в лісі, і коли наші війська просувалися вперед, ми зривалися з місця і переносили стабпункт ближче до лінії фронту», – говорить дівчина.
Адаптуватися їй довелося дуже швидко. Якось їм в стабпункт привезли одразу 30 поранених. Рук не вистачало, водії «швидких» почали допомагати лікарям і медсестрам. За словами дівчини, вони швидко розділили важкопораненим від легких, і почали надавати допомогу спершу тим, хто був у критичному стані. Так вдалося впоратися і врятувати всіх.
Андріана зрозуміла, що вже не зможе спокійно працювати вдома, вона знала, що її знання та досвід потрібні на фронті. Але на роботі не готові були постійно відпускати дівчину надовго. Тож вона вирішила підписати контракт.
«Коли я була у складі ПДМШ, ми працювали з 95-ю бригадою. То я вирішила служити в цьому підрозділі. Приїхала додому, зібрала необхідні документи та прийшла у вже рідний військкомат. Мене впізнали, але цього разу не відмовили – у мене вже було відношення з частини. Ось так я вже майже рік служу з десантниками», – посміхається Андріана.
Зараз дівчина виїжджає в складі медевакуаційної бригади за пораненими, а поміж чергуваннями працює в штатному лазареті та постійно їздить до бойових підрозділів, щоб провести курс тактичної медицини.
«Щоб стати ефективним на фронті, треба все довкола приймати як роботу. Голова має бути холодною, щоб надати допомогу на найвищому рівні, адже від нашої роботи залежить житті», – говорить Андріана.