У день військового журналіста розповіли про роботу на фронті фотокореспондента 95 бригади ДШВ
Разом з автоматом він носить фотокамеру, а в розгрузці поряд з патронами – акумулятори та об’єктиви. Його війна на інформаційному фронті. У день військового журналіста розповідаємо про одного з тих, хто завжди за кадром, хто розповідає світові про боротьбу українців за свою свободу – фотокореспондент 95 бригади ДШВ Кирило Лазаревич. Про це повідомляє Служба зв'язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України.
«На телебаченні я працюю вже понад 20 років, крайнє моє місце роботи на «Радіо Свобода». Там пропрацював майже 10 років в програмі журналістських розслідувань «Схеми, корупція в деталях». Я був головний телеоператор, ми знімали розслідування, найчастіше це погоні за корупціонерами і шахраями», – розповідає Кирило.
За тиждень до повномасштабного вторгнення керівництво каналу відправило його у відрядження разом із родиною до Львова.
«Там і я зустрів перший день вторгнення, для мене це був шок. Я сам колишній військовий, більшість моїх друзів військові. Мої друзі згуртувалися, й утворили свій підрозділ, я дуже хотів потрапити до них, але не потрапив», – згадує Кирило.
Кирило з тих людей, хто не може відсиджуватися у найважчі для країни часи. Тому він вмовив редакторів, що повернеться в Київ знімати війну там.
«Перші виїзди були в Ірпінь та Бучу. Потім російська ракета вбила нашу колегу, й ми знімали фільм-розслідування про її загибель. Спочатку я знімав наслідки війни на Київщині, далі почалися поїзди на Харківщину, Херсонщину. Там наша група пережила перші обстріли та перші прильоти», – розповідає оператор.
Чим більше чоловік знімав війну, тим більше хотів бути її активним учасником. Надалі, він вже міг фільмувати засідання, паркетні інтерв’ю чи пресконференції.
«Найважче було знімати ексгумацію в Ізюмі, як діставали останки українців з братських могил… На одній з історій я ледь стримував сльози. Хлопець розповідав, що в один із будинків прилетів КАБ, він прийшов туди й побачив шкільний альбом, такий самий як бук у нього. Він зрозумів, що під завалами хтось з його однокласників. Йому довелося діставати з-під завалів свою однокласницю зі її родиною. Йому важко було про це розповідати», – з сумом розповідає Кирило.
Зрештою він вже став їздити на фронт до бойових підрозділів: «Приїхавши на першу зйомку на Донбас, ми потрапили під обстріл, по нас стріляли з усього: танки, міномет, гради. Обстріл був три години без перерви, в одну мить військові сказали, що час їхати поки в окупантів перезаряджання. Ми почали бігти до автомобіля, який постраждав від обстрілів, але якось на ньому виїхали», – розповідає чоловік.
Повернувшись з відрядження Кирило остаточно вирішив іти до війська. Хотів бути в підрозділі, який нищить погань на нашій землі, але через невідмінний стан здоров’я його не хотіли брати у військкоматі.
«Я не здався! Я впевнений, що для кожного знайдеться місце в армії, кожен може стати корисним. Я обійшов всі частини та військкомати в Києві, але не знайшов для себе посади. Поїхав знову у відрядження на Донбас, і там почав питати в пресофіцерів за місце для себе, – згадує Кирило, – Так і вийшло, що у 95-й бригаді потрібен був фотограф».
Але в ДШВ високі вимоги – всі мають пройти військовий вишкіл в навчальному центрі, незважаючи на яку посаду йде рекрут. Кирило зізнається, що фізично було важко, ніяких потурань не було, але він витримав і показав гарний результат. Інструктори відмітили витримку чоловіка і поставили його керувати відділенням.
«На місці командира я не мав права пасувати, навпаки треба було вести людей за собою, – говорить чоловік. – Моєю підтримкою стала моя дружина. Вона не відмовляла мене, сказала, якщо вирішив іти, значить іди. А ще мої донечки мене надихали. Звісно, вони пишаються татом, а я все зроблю, щоб вони жили в мирній країні!».
Десантник каже, що йому пощастило, адже він робить те, що найбільше подобається: «В мої обов’язки входять супровід журналістів на позиції, організувати весь процес від запиту до виходу матеріалу в етер, а також розробка власного контенту для бригади – сам їжджу на бойові точки до бійців, там знімаю їхню роботу, монтую».
Величезний досвід чоловіка в операторській справі неабияк допомагає випустити більше якісного контенту, щоб світ дізнався про нашу війну. Проте тільки знімати чи фотографували для пресофіцера замало.
«Вважаю, що військовий журналіст має бути обізнаний у військовій справі, в тактичній медицині, знати специфіку роботи різних підрозділів. Наприклад: як працює артилерія, міномет, гранатомет, на яку відстань потрібно відійти, де можна знімати, – розповідає десантник. – І звісно, треба мати критичне мислення, не піддаватися емоціям».
Військовий журналіст має більшу відповідальність, ніж цивільний. Він постійно знаходиться зі своєю бригадою на будь-якій ділянці фронту й висвітлює її роботу. На думку Кирила, військові журналісти не мають права на помилку, їм потрібно уважно фільтрувати всю інформацію, щоб не нашкодити підрозділам.
«В моїй професії мені подобається те, що я знаходжуся поруч з людьми, які творять історію, а я її записую, – з гордістю каже Кирило. – Наші військові вже звикли до журналістів. Коли я вперше до них приїхав, вони не повірили, що я військовий, а потім вже звикли. Буває кажуть на мене пане Фотограф».
Кирилу не буде соромно, коли в нього спитають де він був під час війти, адже він не втік, не сховався, а пішов до війська, й робив те що вміє найкраще.
«Якщо ти чоловік і ти призовного віку, ти маєш йти служити до армії, а не шукати всі способи, щоб уникнути цього. Є лише один фронт і він найважливіший», – каже десантник.
Слава ДШВ! Слава Україні!