Ця історія про воїна 95-ої бригади, який три дні самотужки стримував ворога

Олексій сирота і його виховувала вулиця. Там він став сміливим, напевно, тому йому не було страшно йти до війська, а тим паче в 95-ту бригаду ДШВ, яка завжди на гарячих напрямках. Про це повідомляє Служба зв'язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України.

«Це була осінь, ми працювали на напрямку Кремінної. Нас було в групі шестеро, але потім нас розкидали. Я та ще один мій побратим отримали наказ дістатися певної ділянки і там підготувати місце для кулеметників, – згадує чоловік. – Але скоро на тій точці стало «гаряче».

За ніч десантники окопалися, а на ранок окупанти почали по них стріляти, першим ділом вони вибивають кулеметне «гніздо».

«Мій побратим майже одразу отримав поранення, я допоміг йому евакуюватися. І ось так на позиції я залишився сам. За мною були хлопці з інших бригад, але часом мені здавалося, що їх там немає. Пітримки я не бачив. Коли я сам відбивав черговий штурм, ворог вже точно знав мою позицію, й почав гасити туди артою», – розповідає чоловік.

Десантник пробув сам три доби на точці, яку ж самотужки стримував. Підрозділи іншої бригади, які стояли позаду нього, не наважувалися дістатись Олексія, щоб посилити його.

«Контузію я отримав ще на другий день перебування на позиції, випив пігулку і далі тримав оборону. Обстріли були постійно, я не мав змоги нормально відпочити. Напроти мене, за 50 метрів, була спалена техніка і там сидів ворожий корегувальник. Кожного дня я стріляв по ньому, їх замінювали, один за одним. Як тільки я підіймав голову, одразу почалися обстріли», – згадує Олексій.

Чоловік тримав логістичний шлях. Завдяки його витримці бригада відбила дві посадки, виконавши своє завдання, тоді вдалося замінити бійців на тій ділянці, і нарешті Олексій зміг теж дістатися своїх та отримати медичну допомогу.

Проте Олексій не вважає себе героєм. Чоловік каже, що він мав стримати ворога попри все, дати побратимам відбити атаки на сусідніх ділянках і так не дати окупантам просунутися вперед.

Десантник знаходить розраду у творчості – пише вірші. Поезія надихає та підтримує чоловіка, йому так краще пережити хвилювання. Настрій у віршах змінюється від місця їх написання – їдучи додому, вірші піднесені, а ті, які він написав в окопі, мають войовничий характер.

«Свої вірші я поширював у госпіталі, лікарні, чув схвальні відгуки від медиків. Хочу випустити свою збірку, але над нею потрібно ще попрацювати», – зізнається десантник.

За рік війни не бачив я родину

Дали відпустку! Що я їм скажу?

Що дуже люблю, що за ними скучив,

А може просто мовчки обійму...

Візьму на руки жінку та дитину,

Схоплю в обійми, душею закричу!

Вони почують серцем ту хвилину,

Як було зле, – молитви їхні чув...

Не треба слів, коли чекаєш щастя,

Дивися в очі, серцем відчувай...

Минуть колись оті усі нещастя...

Ти сподівайся, тримайся та кохай!

Разом до перемоги!