«Найтяжче у війні — втрачати побратимів...»

Таких смертей він бачив багато. Це залишає найглибші рани. І щоразу подумки повертається до тих боїв, де загинули побратими. Якби по-іншому... Якби…У воєнному житті його знають як Кілера. Кілеру — 33 , він ровесник української незалежності. Бойову зброю тримає з 22 років. Власне, тоді, на початку служби, коли він ще проходив курс молодого бійця, у нього і з'явилося це псевдо. Про це повідомляє пресслужба Житомирської міської ради.

 Повідуючи історію позивного

"Я інколи забуваю своє справжнє ім'я", — каже боєць-доброволець Денис Міняйло, повідуючи історію свого позивного.
"Дали мені снайперську гвинтівку "СВД". Поставили за 300 метрів 50 копійок. Я лівша. Та всі рази цю копійку збивав. Мене ще тоді у снайпери хотіли записати. Але командир взводу Вова Прохнич, нині покійний, каже: ні. Він мені потрібен у Мар'їнці. Бо цей хлопець, окрім стріляти, ще й пролізти скрізь зможе. Буде сапером. Так я став сапером із позивним Кілер"...

Щодня за сантиметр від смерті

Саперній справі вчився у центрі розмінування в Кам'янці-Подільському. Це там він освоїв багато секретів успішної роботи.

"Завжди має бути план А і план Б, — розкриває один із них. — План Б — на випадок, якщо план А не спрацює. Із саперами — розвідка. Розвідники прикривають, сапери працюють".

І так — щодня за сантиметр від смерті у складі добровольчого батальйону "Айдар".
В руках — 40 кг. По дві міни в правій та лівій. Кожна — по 10 кг. Плюс ще амуніція, автомат, каска...

"За ніч прокладали вручну протитанкове мінне поле. Наш снайперський взвод був досвідчений і навчений. Ми розумілися на інженерній справі..."

Вона помирає на руках...

Та навіть боєць із позивним Кілер помітно хвилюється, згадуючи таке:

"2015 рік. В Луганській області під час мінометного обстрілу у житловий будинок прилітає міна 120 калібру. Будинок горить, вибігає бабуся, кричить. У будинку — внучка. Кидаю автомат. Стрибаю у вікно. Виношу 12-річну дівчинку, вона помирає на руках..."

Знову добровольцем

... 24 лютого 2022 рік. Зідзвонилися з хлопцями — і знову пішли добровольцями. Денис тоді працював у Києві. У перший день повномасштабної складно було дістатися до Житомира. Та 25-го лютого — він у ТЦК.  

"Виходить капітан, запитує, чи є атошники. Нас таких у черзі шестеро було, — згадує. — Підходимо. Бере мій квиток Дивиться: сапер? Так, кажу, старший. Запитує: у 95-ку підеш? Піду, кажу... Я тоді 9 днів чекав. Потім зідзвонився з хлопцями і вирішив піти у 1-шу окрема бригаду спеціального призначення ім. Івана Богуна. Потрапив у розвідвзвод."

Через численні контузії...

Ще на початку розмови Денис одразу відмовляється від кави. Каже, численні контузії спричинили гіпертонію першого ступеня. Одну з них отримав 9 серпня 2022-го під час штурму села Байрак на Харківщині. 12 днів був без свідомості. Опинився в Первомайській лікарні. Потім — лікування в Дніпрі... Після полегшення дзвінок керівництву: до служби готовий!

"Їх 300. Нас — 64"

... "В районі Новотроїцького, де ми тримали позиції, були важкі бої. Просунулися на чотири позиції вперед, працювали в сірій зоні (ред. — територія між нашими та ворожими позиціями). Розмінували, доповіли керівництву, що піхота може рухатись... Все зробили за ніч, окопалися. Приїжджаємо у Харківську область під Бєлгород. Нас перекидають на Лиман Луганської області. Ми були в Червонопопівці. Нас — 64. Трималися дуже довго. Але... З ненавченими у чорній формі справилися відразу. Та коли пішли ворожі спецпідрозділи, у нас уже був брак патронів і БК. Їх 300. Нас — 64. Ми розуміли, що сили нерівні, та бій прийняли. 

" ...Лишається нас 12..."

"... Із 64-ох вийшло 28. Сховатися посеред поля ніде. Обстріли продовжувалися. Підходить Краб з простреленою ногою. Каже: Кілер, я бігти не зможу. Біжи на позиції, подивися, чи хтось є живий. Я взяв гранату, 6 рожків, 1 РГД5. Прибігаю і бачу: наших розстріляли. Все швидко, серце вилітало. Повертаюся до Краба, кричу: там Медведик і Пошта вже лежать. Виносимо поранених, намагаємося вийти.. Ждемо евакуацію, яка не під'їжджала довго через сильні обстріли... З 28-ми лишається нас 12.

Розривається комулятивна міна...

Перша евакуація. Швидко грузимо важко поранених на БМП2. Ждемо другу. Виходжу на перехрестя там батальйон 95 бригади. Бачу, через цвинтар пробивається ворог. Передаю по рації, що треба тут приймати бій. Бій прийняли, ворог відступив. Дізнаюся, що там 300- й, біжу туди лісопосадкою... Біля мене розривається комулятивна міна. 30 грудня 2022 рік..."

До тями Денис прийшов у Краматорському госпіталі. Спочатку подумав, що потрапив в полон, зняв крапельниці, розв'язав зубами прив'язані руки та ноги. І в 3 години ночі намагався знайти вихід...

Цей зв'язок — назавжди

Багатьох, з ким переживав випробування війни, згадує зі словами "полеглий, "загиблий", "покійний". Побратимство та взаємна підтримка для нього не просто слова. Це більше, ніж дружба. І цей міцний зв'язок — назавжди.
"Багато кого вже немає. Та ми до них їздимо, провідуємо і згадуємо..."

"Татко не може. Він — на війні..."

... На руки до тата проситься 5-річний Назар. Поки тривала розмова, хлопчик тихенько наспівував "Червону калину". Потім з-поміж численних таткових нагород обирає улюблену. В маленьких руках — орден добровольця його батька. Щира беззуба посмішка і серйозні слова: "Буду, як тато, військовим". 

За декілька днів синові — шість, і він уже познайомився зі своєю майбутньою школою. Назар каже, до першого класу його поведе дідусь. "Мій татко не може. Він — на війні..."