Потрапив у російський полон у 19 років, повернувся в Україну у 22: історія Олександра Канчури (ВІДЕО)

«20.03.22 я здався в полон, тому що нашу частину захопили. Ми мусили здатися по команді командира частини», — говорить звільнений з полону Олександр Канчура.

Тоді Олександрові було лише 19. Він проходив строкову службу в армії, а з початком повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на Київщині. У полон росіяни забрали хлопця з населеного пункту Гурівщина.

«Після того я поїхав в білорусь. В білорусі я побув до 25. Потім мене повезли на Новозибков Брянської області, я там пробув рік», — сказав звільнений з полону Олександр Канчура.

Побої, знущання та голод – 3 слова, які описують рік ув`язнення Олександра у полоні окупантів.

«Над нами там знущалися. Перед прийомом їжі, після прийому їжі нас виводили, били і заводили назад. Викликали на допити, на допитах теж били. Знущалися шокерами, битами. Цигарки нам давали, але рідко, хто хотів, хто не хотів», — розповідає звільнений з полону Олександр Канчура.

Та навіть цей рік страждань Олександр не згадує як найгірший, найгірше було ще попереду.

«Потім після цього я поїхав у Володимирську область. Володимирська область – це найжорстокіше було. У нас прийомка була жорстока, об нас бити ламалися, шокери, собак випускали, цепами били. У мене нога права була перебита знизу, я з нею до кінця, поки мене не поміняли, я сидів, терпів. У нас камера була на 6 чоловік, але нас там було 16. 16 ліжок, 16 чоловік. У нас там не було місця навіть ходити, але ми ходили якось», — каже звільнений з полону Олександр Канчура.

Поруч із фізичним насиллям було психологічне. Олександра разом з іншими полоненими переконували у тому, що України вже немає, що повернуться вони або в Польщу, або ж у Новоросійськ.

«Ми білого світу не бачили, ми співали їхні пісні. Гімн росії ми співали, Катюшу. Зранку ми прокидаємось на гімн, а в нас троє чоловік висить на простирадлах», — говорить звільнений з полону Олександр Канчура.

Окремим видом знущань були допити, за майже 2,5 роки їх було багато, згадує Олександр.

«30 хвилин я сидів на «тапіку». Це електрику мені прив`язали до великих пальців ніг і великих пальців рук. Я терпів, тому що вони питали хто командир і хто їхнього БТРа розвалив. БТР розвалив я. Бо 19-го ввечері мене попросили. Він виїжджав з КПП, у мене була одна «муха». Я з «мухи» стрельнув по їхньому БТРу і мене хлопці відтягнули. Туди прилетів 152 (ред. – снаряд), якщо б вони мене не відтягнули, то мене б не було взагалі.

(Окрім інформації про командира і про цей БТР, що ще запитували?)

Яка в мене посада. А в мене посада кулеметник, а за кулеметника вони б`ють, вбивають.

(Ви не призналися?)

Ні, а нащо воно мені. Мене б зразу розстріляли», — згадує звільнений з полону Олександр Канчура.

На одному з допитів Олександрові сказали писати звернення до одного з «головних» окупантів, просити обміну.

«Мене виводять з камери, одягають мішок на голову, руки зв`язують і я їду на їхній військовий аеродром. 4 години я сиджу в машині за гратами. Мені дають їсти, 2 рази мене годували їхніми сухпайками, бо їжі в мене не було, покурити давали. Потім мене виводять, мені сильно пережимають руки скотчем, тут теж. Так сильно, що я дихати взагалі не міг. Мене заводять в літак, в нас була ще одна посадка в москві, ми там забирали ще наших військовослужбовців ще, потім на білорусь», — каже звільнений з полону Олександр Канчура.

Олександр зізнається, до останнього не міг повірити, що його справді везуть на обмін. 24 серпня 2024 року він повернувся на українську землю, після 29-ти місяців російського полону.

«Я взяв у волонтера телефон, запитав чи можна подзвонити мамі. Він запитав чи я номер пам'ятаю, а я пам'ятав. Я подзвонив, сказав, що я повернувся», — додає звільнений з полону Олександр Канчура.

А потім Олександра чекав довгий шлях фізичної та психологічної реабілітації, операції та лікування. У полоні він втратив 35 кілограм.

«Ми поїхали на Чернігів в обласну лікарню, нас там перевірили чи ми поломані, не поломані, хворі чи не хворі. Нас там переодягнули. Потім ми поїхали у Вінницьку область, місто Немирів, я там 4 тижні лікувався. Що міг, те пролікував», — говорить звільнений з полону Олександр Канчура.

Уже 4 місяці Олександр вдома. Каже, щасливий дивитися на українські міста і чути навколо українську мову. І додає, за час поки він був у полоні, українці змінилися.

«(Як саме змінилися?)

В розумі, в розмовах. Раніше, коли я був тут, у нас половина говорила російською, половина – як небуть. А зараз я дивлюсь, половина українською говорить. Свої 29 місяців я хотів українську мову чути. Хочу закінчити коледж, заробити на машину, у майбутньому створити сім`ю. А далі як піде», — сказав звільнений з полону Олександр Канчура.

Історій, схожих на цю – багато. В російському полоні досі перебувають тисячі наших військових, ще більше вважаються зниклими безвісти. Омбудсман України Дмитро Лубінець та весь Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими докладають усіх зусиль, щоб наші громадяни якомога швидше повернулися додому. Спілкуються з родинами та допомагають їм віднайти своїх близьких. У Житомирі функціонує представництво Уповноваженого Верховної ради України з прав людини за адресою Майдан Польовий, 6а, куди жителі області можуть звертатися за інформацією про своїх близьких.