Від поранення — до життя та про силу справжнього братерства
4 липня 2023 року. Луганщина. Ворог завдає удару. 22-річний прикордонник Олександр Вознюк отримує осколкове поранення. Гаряча кров стікає по нозі. Він стискає у руках турнікет. Є лічені секунди, щоб врятувати себе. Записує прощальне звернення до батьків і коханої. Про це повідомляє пресслужба ЖМР.
Захищаючи Україну, він втратив частину свого тіла. Але не бійцівську рішучість. І через рік після поранення знову повернеться служити в 9-ий прикордонний загін — вже з протезом правої ноги...
Ця історія про війну, втрату й відновлення сама по собі вже є надзвичайною. Але є ще одна — не менш глибока і зворушлива. Вона про людей, які, переживши пекло війни, знаходять у собі сили підтримувати інших. Тут про героїзм наших хлопців і про їхні великі вчинки та людяність.
...Перед розмовою старший сержант Олександр Вознюк одразу знімає своє електронне коліно: через високу ампутацію сидіти з ним незручно, бо куксоприймач тисне. В іншому ж майже не відчуває дискомфорту. Про пережите на війні розповідає вже без найменшого тремтіння в голосі. Хоча Сашку — лише 23.
«Ніколи не забуду, як кров гаряча стікала по нозі...»
«Тоді нашим завданням було окопатися біля сіл Кармазинівка та Ковалівка. Бо підрозділи ЗСУ мали штурмувати там посадку. Однак ворог розпочав наступ першим. Ми ще не встигли укріпитися", — згадує.
Ворожий обстріл, штурм...Ворог має перевагу в позиції — знаходився вище. Перестрілка тривала понад дві години.
"Я сів перезаряджаюся. Прилітає з РПГ. Потім танковий снаряд потрапляє прямо в окоп. Мене ранить у верхню третину стегна. Кровотеча...Кричу: я 300! Турнікет! Болі не відчував, тільки оніміння ноги і.... кров гарячу. Ніколи не забуду, як кров гаряча стікала по нозі..."
Ця картина і досі перед його очима: уламок увійшов з одного боку ноги, а з іншого стирчить — гострий і холодний. Перебив артерію, розтрощив кістку. Кров розтікається гарячими потоками. Нога ніби не його...Адреналін і боротьба за кожну секунду…
"Макса тоді вбило. Одному з бійців осколок у горло потрапив. Декого контузило. Славка поранило в руку, та він із простреленою рукою ще викидав ящик гранат і вистрелив шістсот патронів з автомата. Він так тоді стріляв, що аж цівка поплавилася..."
Можливо, це останні хвилини життя...
Сашко каже, морально був готовий до будь-якої ситуації на війні. Тому у критичний момент не втратив самоконтролю.
Прижався до стіни. Зібрався з думками... Самостійно наклав турнікет. Потім — за автомат і стріляв. Доки сил вистачало... Слабкість…Зброя стає важкою… Тремтливі пальці тиснуть на екран телефону. Треба записати прощальне відео батькам і коханій. Можливо, це останні хвилини життя...
«…ноги немає. Посміхаюся і до медсестри: а як вас звати?..»
…"Хлопці, ми по вас!" Що значать ці слова для бійця, який пролежав дев’ять довгих годин із важким осколковим пораненням? Та ніч була найдовшою в його житті, і слова "Санька, все буде добре" його зовсім не заспокоювали. Розумів: дев’ять годин із турнікетом означають втрату ноги. А вода... Через зневоднення пив її, неначе останню надію на порятунок із пекла.
Дорогою до шпиталю Славко міцно триматиме його за руку і проситиме не засинати, а потім — чекатиме... Нервово палитиме на сходах шпиталю в той час, коли малому (ред. — так він називав Олександра) ампутовуватимуть ногу.
«Я коли прокинувся після операції, бачу: Славік і медсестричка… Пробую рукою — ноги немає. Посміхаюся і до медсестри: а як вас звати?..»
Сашко каже, із сумними думками йому не довелося боротися. Бо мав колосальну підтримку від рідних.
«Плакали всі, окрім мене. Батьки, тітка, дядько, хрещений, моя дівчина і навіть брат. Мій товстошкірий братик. Тоді вперше побачили навіть його скупі сльози…"
Обидва пройшли крізь пекло війни…
…Потім доля зведе Олександра із Сергієм Грузельським, 36-річним прикордонником із Києва. Вони познайомляться у шпиталі прикордонної служби в столиці. Сергій втратив обидві ноги під час оборони Костянтинівки влітку 2023-го. На момент цього знайомства Олександр вже міг вставати, пострибати на одній нозі, на кріслі колісному пересуватися. Тому допомагав Сергієві у палаті шпиталю.
Це знайомство швидко переросло у дружбу. Обидва пройшли крізь пекло війни, обидва знали, що таке втрата та взаємна підтримка. Обидва були й на позитиві, що також їх зблизило.
«Сергій не падав духом, бо дружина дуже підтримувала його. Вона ініціювала збір коштів на електронні протези для свого чоловіка…», —розповідає Олександр.
Ось воно — справжнє бойове братерство…
Протезувалися вони в одному із київських центрів. Саме тут сталася та сама неймовірна історія.
Завдяки небайдужим людям дружині Сергія вдалося зібрати велику суму коштів. Та сталося несподіване. Всі витрати на протезування Сергія покрили благодійники.
«Приїжджаю якось в центр на заміну гільзи. Мірки мені знімали. Зліпки робили…. Виходжу в коридор і раптом — камери. Що це?. Ідуть до мене і петличний мікрофон чіпляють. Не розумію, що відбувається. Дивлюся — Сергій стоїть. А потім каже: всі кошти віддаю побратиму Сашку. А я…? Та мовчу і не знаю, що сказати. Мене запитують на камеру, що відчуваю. А в мене шок».
Ось воно — справжнє бойове братерство, яке не закінчується на полі бою. І людяність, що перемагає війну. Потім за горнятком кави Сергій пояснить свій вчинок словами: «Ми з дружиною вирішили, що ці кошти мають піти за призначенням». А через п’ять днів і Олександр вже матиме електронний протез.
Коли слово «дякую» здається замалим…
«Такий, як у Сергія. Тільки в нього два світленьких. А в мене темний. Він зараз у чохлі…..», — дивиться на свого цифрового помічника Олександр.
Сергій подарував йому можливість повноцінно жити. І тут слово «дякую» здається замалим. Сашко каже, що на місці Сергія не вагаючись вчинив би так само. Тепер їхній дружній зв'язок не розірвати.
«У нього все добре. Він сина виховує. Дружина працює. Той вчинок його дійсно вартий поваги. Я вдячний йому безмежно…»
«Ми з ним уже 87 тисяч кроків зробили …»
…«Головне заряджати не забувати ще. Ось зараз 20 відсотків зарядки, — дивиться в телефон, де встановлена спеціальна програма для керування протезом. — Тут видно: ми з ним уже 87 тисяч кроків зробили. Це десь за три місяці, відколи стали нерозлучними», — не сходить з обличчя посмішка у напрочуд відкритого і позитивного прикордонника. Сьогодні він продовжує служити вже не на бойовій посаді. Зізнається: вирішив повернутися на службу, бо не бачить себе у цивільному житті. А тут — серед своїх, де розуміння та підтримка.
«…Коли кермую, коліно знімаю і кладу на заднє сидіння…»
Воліє ще стати інструктором.Впевнений, що його пережитий досвід буде корисним у підготовці бійців. Мовляв, міг би навчати вогневій підготовці або ПЗРК. Прагне передавати знання через власні помилки, ділитися тим, що бачив і відчував, а також тим, що допомогло йому вижити у критичний момент.
Один пункт зі списку запланованого на майбутнє вже здійснив — здав на права і купив авто.
«Вже тиждень, як я сів за кермо своєї автівки. Коли кермую, коліно знімаю і кладу на заднє сидіння…», — ділиться Олександр.
Та попереду ще чимало планів: стати інструктором, вирости до офіцерського звання, мати будинок із квітами і …одружитися. З тією, кому записував відео у найтяжчий момент і яка не полишила у скрутну хвилину.
"Кохана моя дуже квіти любить. Мріємо про будинок. А біля нього — квіти. Багато квітів..."