Працівники екстреної медичної допомоги — перші, хто поспішає на допомогу людям

28 квітня — день працівників екстреної медичної допомоги. Щодня працівники швидкої допомоги перші йдуть на допомогу людям, які потрапили в непросту ситуацію, часто наражаючи себе на небезпеку, особливо в умовах пандемії. Робочий процес медпрацівників потребує постійної оперативності, злагодженості та стійкості. 

Щойно диспетчер передає інформацію про виклик працівники швидкої негайно збираються та їдуть рятувати. 

Однак якщо виклик до ковідного хворого, медики мають потурбуватися і про свою безпеку, тож разом ідемо одягати костюми спецзахисту. Дівчата професійно та швидко одягаються, адже за рік пандемії життя у швидкій дещо змінилося. Спочатку одягається спецкоюстюм, потім величезні бахіли, дві пари рукавичок та респіратор. Костюм одноразовий, тобто після кожного хворого відразу ж утилізується.  

І ось виїзд на виклик. В середньому на бригаду припадає 5-6 ковідних викликів на день. Однак у червоній зоні наплив хворих значно збільшився й лікарів просто не вистачало, адже між наданням медичної допомоги та доправленням хворого у стаціонар, доводиться чекати у черзі до приймального відділення. 

«Викликів було дуже багато, у нас були такі виклики, що ми були затримані на 2-3 години. Люди чекали, тому, що просто не було кому їхати. Біля інфекційних відділень стояло по 8-9 бригад, коли працює 12-13. Ми вже всі фізично втомлені за цей час і якщо порівнювати усі хвилі коронавірусу, зараз ця, найважча» — каже фельдшер Майя Денисюк.

Та на початку пандемії робота ускладнилася не лише через вірус, а й через необгрунтовані виклики. Фельдшерка Майя розповідає, що після першої смерті від ковіду на Житомирщині, люди почали панікувати.  

«Люди вже навіть з незначною температурою викликали бригаду швидкої і вимагали, щоб їх госпіталізували» — додає фельдшер Майя Денисюк.

Якщо хворий на ковід потребує госпіталізації, але він не в критичному стані, відбувається швидкий огляд, записуються показники здоров’я і одразу ж вирушають у лікарню.  

Доки одні панікують і даремне викликають швидку, інші  навпаки — терплять до останнього, втрачаючи шанс на порятунок. Так сталося на чергуванні Майї, жінка, хвора на COVID, звернулася по допомогу занадто пізно. 

«Нещодавно у нас був виклик, надійшов він о 5-й ранку. Привід для виклику: жінка хвора на ковід почала раптово задихатися. Ми швидко приїхали, беремо із собою кисневий балон, піднімаємося до хворої. Вона вже нас сидить чекає, готова до госпіталізації, але видно, що у жінки утруднене дихання. Міряємо сатурацію, а в неї показник 50%. В неї в край важкий стан, ця хвора не є транспортабельною і для того, щоб її госпіталізувати, треба її стабілізувати. Ми дали кисень, вона роздихалась, міряємо, вже 86% сатурація. Каже подайте мені те, подайте те. І тут каже, та ні, я зараз сама. Вона встає і падає, і входить в стан клінічної смерті. Кричу колезі через балкон давай вже реанімацію, він прибігає, знизу чекає син. Коли вже почали реанімувати хвору і коли качали почала просто виходити звідти рожева рідина. Тобто легені вже були у такому жахливому стані, що були вже наповнені кров’янистим вмістом, на жаль хвора пройшла реанімацію не успішно, і померла у нашій присутності» — розповідає фельдшер Майя Денисюк.

Хворих працівники швидкої супроводжують допоки не закінчиться процедура оформлення у стаціонар. Потім дезінфікують авто та утилізують костюми. 

І знову все по колу. Новий виклик, новий костюм і нова історія. Пані Тетяна працює фельдшером вже 29 років, розповідає, за ці роки уже бачила все.  

«За стільки років викликів стільки, що вже немає чогось особливого. Вже все бачили, все було» — каже фельдшер Тетяна Семенова.

За роки своєї роботи в "екстренці", зізнається Тетяна, вже мала багато пропозицій по зміні місця роботи, однак швидку не полишила, бо живе цією справою. Сяючі очі жінки це підтверджують. 

«Не жалкую ні одного дня й було навіть дуже важко грошей, зарплата малесенька, а у мене двоє дітей платно в університет. І я собі так думала: «ну щось поміняю». Потім зрозуміла, що ні. Це не те, що там був період романтики, коли я ще вчилася пішла працювати санітаром на швидку, щоб побачити взагалі, що це. І вже тоді як прикипіла до тої швидкої, то я вже нічого собі підібрати не змогла. Ну я ж кажу, це така специфічна робота, що другої такої немає, це треба повністю бути в ній» — розповіла фельдшер Тетяна Семенова.

Робота у швидкій – це жертовне служіння людям, які потребують допомоги. Часто, це мрія дитинства. 

«Ще з дитинства я мріяла стати фельдшером швидкої допомоги, адже коли бачиш як проїжджає швидка з мигалками, ти знаєш, що це дуже важливо, це рятують комусь життя» — сказала фельдшер Анастасія Федоренко.

Петро Артемчук — лікар-інтерн. Свою кар’єру розпочав ще у 2010 році. Прийшов працювати фельдшером, а вже згодом закінчив Київський медичний університет. У столиці не залишився, а  повернувся до улюбленої справи і рідного колективу у Житомирі. 

Доки вирує ковідна пандемія, інші хвороби також голову не опускають. Медики «летять»  у прямому сенсі цього слова до усіх, хто потребує допомоги. 

Кожен свій крок пізніше медики мають описати. Вони фіксують надану допомогу хворим, аби переконатися, що зробили усе можливе для порятунку людського життя.

Часто пацієнти ускладнюють роботу медиків хибними викликами. Свідками одного з таких стали ми. На годиннику 16-та. Жінка на 6-му тижні вагітності викликала швидку й повідомила про кровотечу. Прибувши на місце, вагітна сказала, що проблеми почалися  ще о 12-й годині. Пацієнтка знаходилась в 5-ти хвилинах від лікарні. Вона вже встигла попередити свого лікаря, який чекав на неї. Тож швидка у цьому випадку виконала функцію таксі, замість того, щоб рятувати інших.

Після виконання місії «врятувати життя» медики раді поспілкуватися, випити кави та посміятися