Як вдалося вирватися із окупованої Херсонщини й що пережили там: історія переселенців

Родини Шевченків і Слюсарчуків у Житомирі кілька місяців. Перші 2-3 повномасштабного вторгнення — вони прожили в окупованій Херсонській області. Кажуть до останнього трималися, але рашисти переходять усі межі.

«Участилися в нашому пригороді обшуки, приходять з автоматами 6-7 чоловік, вони задають питання, перевертають будинок. Перше за все, дізналися про Бучу, а вік дітей 15 років донці і 2,5, то чоловік дуже хвилювався» — розповіла Ірина Слюсарчук.

«Людей викрадають і людей катують, вони їх вивозять, і в декількох установах Херсону катують, б’ють. Вбивають, катують током» — додала Оксана Шевченко.

Ти вчитель чи лікар, поліцейський чи маєш військове звання, або просто патріот — готуйся до катувань. Так викрали і знайомого Оксани, він був полковником і за це його піддали жорстоким тортурам, відпустили лише дружину, і сина, але тепер вони лишилися без своєї опори. 

«Про нього інформація з’явилась уже в кінці травня. Сказали, що знайшли тіло в річці, в Херсоні, а впізнали його на початку червня. Його вбили, голову пробили, а до ніг прив’язали гирі» — розповіла Оксана Шевченко.

І це не увесь список того, що вигадують окупанти як ще познущатися з українців. Особливо з тих, хто намагаються виїхати. Дорога у більш спокійні регіони схожа ніби на «російську рулетку». 

«Блокпост ми проїжджали, це був замінований міст, там були поставлені вибухові коробки і вони були поставлені у шахматному порядку, і вони сміялися і дивилися як ми оце будемо красиво об’їжджати» —згадує Ірина Слюсарчук.

Жінки розповідають, поки із окупованого Херсону їхали збилися із рахунку встановлених ворожих блокпостів, кажуть їх не менше, аніж 50. 

Та попри складну дорогу і вдома залишатися ставало дедалі важче, не лише через страх бути розстріляним, гвалтування чи обшуки. Оксану не полишав страх, що орки змусять працювати її у школі, бо ж вона учителька. Жінка каже, Херсонщина ніби в один день заснула в європейській Україні, а прокинулася в розваленому СРСР, а все тому, що прийшов «руський мір». 

Бізнес, розповідає Оксана, орки просто «віджимають», у державних установах посадили «своїх». Людей змушують отримувати російський паспорт. А ще русня встановлює скажений цінник на речі першої необхідності чи їжу. Ціни виросли щонайменше утричі. Приміром, жіночі прокладки замість 30-80 гривень — коштують понад 400, у таку саму ціну пляшка шампуню. Ліків і геть немає. 

Попри це, ані херсонці, ані жителі області миритися з окупацією не збираються. Ірина й Оксана розповідають, люди скільки могли, стільки мітингували

А припинили виходити на вулиці лише тоді, коли людей не соромлячись вбивали при всіх.  

А є й такі, що досі попри російських військових, які розгулюють вулицями міста із автоматами відкрито співають гімн України. Мова йде про, як кажуть місцеві, Дядю Гришу. Він пенсіонер, пройшов Афганістан, лишився ніг і пальців на руках, але не лишився патріотизму. Він каже, що йому уже нічого не страшно й примудряється навіть в окупованому Херсоні зібрати кошти і передати їх ЗСУ. Нещодавно дідусь святкував день народження, виїхав на візку у вишиванці й на усю включив гімн незламної держави. 

Боронити своє місто на початку ставали і херсонці, чоловіки йшли в тероборону, намагалися спинити ворожу техніку й тим самим виграли час для Миколаєва, але поплатилися за це своїм життям. 

Така ситуація була у селі Комишани, де жила родина Ірини. Оксана ж із славетної Чорнобаївки, село, яке стало справжнім мемом і спостерігало феномен боїв між ЗСУ і руснею. 

Наші хлопці там 22 рази нищили ущент ворожу техніку, разом із екіпажами. Водночас там й досі живуть люди, від цих боїв постраждало понад 200 будинків мирних, утім Оксана розповідає, ЗСУ робить усе можливе, аби точно бити у ціль й ще жоден раз не промахнулися. 

Але за точні удари і конвеєрну смерть окупантів від них прилітають і провокації. 

Тоді касетну бомбу на людей скинули о 7-й ранку на територію невеличкого ринку посеред Чорнобаївки, бо ж знали, саме у цей час люди йдуть на бодай якісь закупки. Ірина ж розповідає, удари по ворогу у Чорнобаївці для людей як знак, що про них не забули. 

Й згадують як уперше побачили українських захисників, коли вдалося вирватися із окупації. Кажуть тоді військові допомогли знайти дах над головою для ночівлі, супроводжували й підказували безпечний маршрут. Кілька днів у дорозі й родини опинилися у Житомирі. В Оксани тут дядько, який допоміг із житлом, в Ірини — мама в області, але житло поки винаймають самотужки. Утім зізнаються, волонтери у Житомирі неабияк підтримують. Так, родини безкоштовно беруть їжу в одному із закладів міста.

Керуюча справами закладу розповідає, обіди людям видають щодня, безкоштовно, у меню завжди є перше, друге, салат і хліб. 

Поки родини облаштовуються, готуються, що можуть тут лишитися й на осінь, але вірять перемога зовсім близько, а наших військових, попри провокації, які мережею ширить ворог, херсонці чекають і вже думають як зустрічатимуть захисників