Тренер – це багаж знань: історія заслуженого тренера України з кікбоксингу В’ячеслава Гопанчука
У далекому 1995 році розпочалась історія тренера В’ячеслава Гопанчука. Будучи військовим з 14 років, а саме із Суворовського училища, почав розвивати любов до бойових мистецтв. Спробував майже усе: бокс, рукопашний бій, карате, тхеквондо, кунг-фу, однак вибір зупинився на кікбоксингу.
«Це контактний вид спорту. Там виховуються справжні чоловіки. Аби виграти у кікбоксингу треба бути сміливим, мужнім і рішучим бійцем. Тому він припав мені до душі і я почав займатися кікбоксингом ще перебуваючи в лавах ЗСУ» — розповів Заслужений тренер України з кікбоксингу В'ячеслав Гопанчук.
З 2007-го року В’ячеслав був звільнений у запас, тоді зміг повністю присвятити себе спорту. Тоді тренер й почав набирати юніорів і готувати їх до змагань.
Він підготував майстрів спорту міжнародного класу. Працює тренером відділення кікбоксингу WAKO спортшколи «Авангард».
Найскладнішим у своїм роботі вважає вміння вмотивувати дитину, адже шлях до чемпіонства – складний та довготривалий. І впродовж усієї історії потрібно підтримувати дух та жагу до перемоги, а також прагнення ставати кращим.
Та з початком повномасштабного вторгнення спортивний костюм змінився на військову форму, а замість вихованців поруч побратими. В’ячеслав Гопанчук не зміг залишатися осторонь та з перших днів ступив на захист країни. Тож тепер професію тренера розуміє для себе інакше.
«Тренер – це як Генеральний штаб ЗСУ. Він планує усі операції, які мають відбутися, забезпечує логістику, постачає набої і чітко вказує ділянки фронту на яких треба атакувати, а на яких оборонятися» — каже Заслужений тренер України з кікбоксингу В'ячеслав Гопанчук.
До травня місяця тренування взагалі не проводились, адже багато вихованців разом з батьками виїхали, однак згодом заняття знов відновили. Тепер маленьких спортсменів взяли під опіку інші тренери, з якими В’ячеслав працював у команді. Та все ж зараз у малюків канікули. Чоловік згадує своїх найменших учнів, вони ж для нього є і найскладнішими.
Серед цих пекельних янголят і Сєва – синочок В’ячеслава Гопанчука. У свої 8 років він вже може підтягнутися 17 разів і 100 разів віджатися на кулаках від підлоги. І хоча батько запевняє, на тренуваннях для Севи пом’якшень немає, юний спортсмен зізнається, тато й у спорті залишається татом.
«На роботі серйозний, а вдома лагідний» — розповідає Сєва.
Він тренер по життю. Так описує свого чоловіка дружина Віра. Каже, хоча В’ячеслав дуже ніжний та лагідний, завжди може дати пораду та підказку у тяжку хвилину. До того ж в 15 років саме він почав тренувати свою майбутню обраницю, завдяки чому вона і стала чемпіонкою світу.
Неодноразово В’ячеслав Гопанчук входив до ТОП-10 найкращих тренерів України. Зазначає, це все завдяки результатам своїх кращих вихованців. Та близько тижня тому чоловік отримав ще одну нагороду – «За заслуги перед містом Житомиром III ступеня». Впевнений, це не лише за спортивні досягнення.
Любов до Батьківщини В’ячеслав виховує і в своїх учнях. Саме він є ініціатором створення патріотично-виховного проєкту «Житомирська слава»: турніри з єдиноборств, присвячені видатним історичним подіям та героїчним постатям України. Запевняє, «і один у полі воїн, коли є за що боротись».