Про що говорять, жартують та в що вірять наші рятувальники (ВІДЕО)
Ні думки про виїзд чи втечу. З самого ранку 24-го лютого вони прибули на роботу і з тієї миті працювали, не шкодуючи себе.
З того моменту чергували доба через добу, проводили на роботі часу більше, аніж ніж вдома. У перші місяці основним місцем розташування стало укриття, в яке спускались при кожному сигналі повітряної тривоги.
Інколи у сховищі доводилось і ночувати. Одночасно переховуватися тут могло до 20-ти чоловік. Разом спали, їли та відпочивали. Навіть в таких умовах намагались підбадьорювати один одного, і в першу чергу сміхом.
Та не завжди до укриття встигали навіть добігти. Або ж відразу зі сховища доводилось їхати на виклики.
Це був вечір 8-го березня. Замість святкування жіночого дня житомиряни сиділи в укриттях, в той момент, як рашисти завдали ударів по заводу IZOVAT та гуртожитку на Корбутівці.
Володимир має 20 років досвіду, а Євген – 5. Та кожен з них не міг собі уявити, що доведеться працювати з такими масштабами. Так, вони мало не щодня бачать страшні пожежі та надзвичайні ситуації, однак з роботою на місцях бомбардувань це не порівняти.
Зізнаються, рятувальники, мабуть як і більшість інших професій, мають свої прикмети та забобони. Однак під час війни вони більше не звертають на них уваги, головне – запобігти, врятувати, допомогти.
Після побачених жахіть та руйнацій, до яких призводить нехтування сигналом повітряної тривоги, рятувальники вкотре наголошують, саме укриття може врятувати життя.
Зараз кількість повітряних тривог у нашому місті зменшилась, однак загроза авіаударів все одно залишається. За цей час, згадують рятувальники, довелось багато чого пережити зі своїми колегами. І хоча вони й раніше були дружніми, зараз стали однією родиною.
Минуло майже 7 місяців війни, а відлуння кожного виклику за цей час досі звучить у пам’яті рятувальників. Повномасштабне вторгнення змінило не лише їхню роботу, але й особисте життя.
Зараз родини залишаються їхньою головною розрадою, що здатна замінити будь-який відпочинок. Та після такої проробленої роботи рятувальники себе героями не вважають. Кажуть, це їхній обов’язок. Роблять усе заради приближення перемоги.