Бачили як тіла росіян їли собаки і убитих рідних: у Житомир привезли історії дітей із деокупованих містечок (ВІДЕО)
Бачила обгорілі тіла кадирівців та бурятів, яких гризли голодні собаки, коли йшла у магазин із батьками ледве врятувалися від розстрілу росіян, які цілились у кожного кого бачили. 13-те березня, стало вирішальним для цієї родини, їм вдалося евакуюватися попри відсутність «зеленого коридору» та й тоді вони мало не загинули. Попри напис на авто «Діти» та білі футболки прив’язані до дверей, російські снайпери відкрили по ним вогонь, але тоді за сім’ю вступилася сама природа, пригадує дівчинка, бо ж почалася хурделиця. Це коротка історія 5-річної Маринки із Бородянки. Її дівчинка написала нещодавно, аби поділитися пережитим із іншими. Ці «міні-щоденники» до Житомира привезли волонтери, які із перших днів деокупації почали працювати із постраждалими дітьми.
«Цього літа ми їздили у Бородянку, Нову Буду, Мірчу, Поташню та проводили із дітьми багато часу і з деякими дітьми поїхали в Закарпаття, щоб вони мали час для реабілітації», — каже голова ГО «Світова молодіжна спільнота» Житомир Наталія Поткіна.
Саме на Закарпатті, пригадує Наталія, діти відкрилися і знову відчули, що таке безпека. У Домі української культури представлено 40 малюнків та 15 історій дітей, саме стільки погодилося розповісти про пережите усім.
«Коли ми побачили як діти малюють, які яскраві кольори вони додають до своїх робіт і тоді з’явилася ідея, щоб показати не тільки роботи, а те як вони пережили цей складний час. Те, що вони пишуть, дуже торкається душі», — розповідає голова ГО «Світова молодіжна спільнота» Житомир Наталія Поткіна.
Будинок Марини Рашківської знаходився у центрі Бородянки, його, як і багатоповерхівки поруч ущент зруйнували росіяни. Тут же жив і Іван Курко, коли хлопчик евакуювався, квартира ще була ціла, але повернулася родина уже на згарище. Перші години війни, зізнається малеча, нічого не розуміла та Іванко добре пам’ятає слова мами: «Збирайся, війна в країні. В нас є пів години». А потім довга дорога і невідомість, як пише сам хлопчик: «Ми тікали від авіабомб». Усі ці історії наживо чули й дівчата, які волонтерять у громадській організації й хоча самі ще підлітки, кажуть ці діти попри юні роки, стали дуже дорослі.
Дівчата зізнаються, страшно уявити, що пережили ці діти. Сьогодні обговорення виставки продовжилося в укритті, бо ж знову пролунала повітряна тривога. Тут же Юліана пригадує історію 8-річної Поліни, яка в підвалі провела часу куди більше, а коли вийшла на вулицю на дівчинку чекав новий удар.
Усі ці історії зібрані зі звільненої Київщини. Волонтери й донині допомагають людям звикнути до нових умов життя. Щотижня відвідують села й родини, які уже стали ніби рідними. Капелан громадської організації каже, роботи ще багато, тож нині шукають благодійників, які долучаться до допомоги.
Прочитати усі історії дітей, які надто рано подорослішали можна у Домі української культури до 31 жовтня у будні дні з 10-ї ранку до 7-ї вечора.