Сержант 13 окремого батальйону 95 бригади ДШВ розповідає про бойові будні

«Пульс стукає в голові, кров тече. Піднімаю голову, бачу російський танк вже біля мене. Метрів за п’ять. Глушиться. Бачу букву «Z». Чую, хтось вилазить… то буряти. Вони в полон не брали. Розумію, що це кінець… Про це повідомляє Відділення комунікацій 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади 8 корпусу ДШВ ЗС України.

Коли чую по броні такий звук «луп-луп-луп», як по металу стукає. Дивлюсь, механік-бурят ховається в люк, а їхній командир не встигає – його задвухсотило… Це наш командир Маковський нам життя врятував, це дало нам час відповзти», – згадує сержант 13 окремого батальйону 95 бригади ДШВ Євгеній. 

Десантник додає, що Маковський також був поранений, але ризикнув собою, щоб врятувати побратимів: «Братерство основа армії. Ми один за одного будемо битися до кінця».

Синій скотч

Потім була Яцьківка на Харківщині. Жовтень 2022 року. Його перший штурм як командира відділення. Війна хитрощів, де ворог чіпляв собі українські розпізнавальні знаки, щоб заплутати, щоб ударити в спину.

Група Євгенія почала зачищати населений пункт, дуже успішно пройшли свою ділянку і закріпилися. 

«Але виявилося, що росіяни знали, що ми будемо заходити в Яцьківку і підготувалися. Наша група опинилася в оточені. Я мав йти зі своїми людьми зробити коридор, щоб всі вийшли живими», – розповідає Євгеній. 

На підкріплення їхали побратими з іншої бригади, їх чекали.

«І тут ми бачимо, як заїхав танк. У всіх синій скотч на рукавах. Це наш колір був. Перша думка була, що це підкріплення. Але я побачив одного з білим скотчем. Це був ворог! Вони так замаскувалися, один, напевно, забув змінити скотч і це нас врятувало», – згадує десантник.

Його підрозділ шквальним вогнем почав давити ворога. Штурм тривав з шостої ранку до десятої години вечора.

Безперервні обстріли, зачищені хата за хатою, техніка у вогні. Вони вистояли. Звільнили населений пункт та звільнили побратимів. 

Філософія виживання

Сьогодні Євгеній головний сержант роти 13 окремого десантно-штурмового батальйону ім. Героя України полковника Тараса Сенюка.

Він «ганяє» на тренуваннях новоприбулих жорстко, бо знає ціну помилки. Він вчить їх стріляти, чути дрони, бачити скиди, розуміти технологічну війну. За плечима у нього десятки штурмів.

Коли його питають про вік, про тих «дітей», які прийшли за програмою «18-24», Євгеній лише посміхається. Бо сам був такий – в армію прийшов пацаном у 2021 році, ще до того, як слово «штурм» стало частиною щоденного лексикону.

Тоді 22-річний тесляр обміняв дахи мирних будинків на вільне небо десантника.

«Армія робить з пацана чоловіка, захисника. Я тренував «18-24», і я бачив коли вони поверталися після свого першого штурму. Як вони міняються стають воїнами, – говорить десантник. – Я тричі поранений, але кожен раз повертався, бо тут мої хлопці. Я маю бути тут з ними до перемоги. В армії найголовніше – це мати кістяк».

Євгеній і є тим самим українським кістяком. Людина, яка зросла в бою і тепер стає фундаментом для тих, хто йде поруч.